Літній вечір

Вечірнє сонце тихо шепотіло,

Примруживши натомлене проміння,

Бажаючи усім, кого зігріло,

Солодких снів, укрившись ночі тінню.

А листячко йому відповідало

Нечутним – ледь помітним шелестінням.

Гілля між тим понуро позіхало,

Немов тяглося листям до коріння.

І вітерець, відчувши їхню втому,

Та й налітавшись вже за день у полі,

Тихенько вщух і покотив додому,

Погладжуючи листячко поволі.

Вже сонні квіти гнуться до травички,

Пташки вже відспівали колискову...

І лиш цвіркун, своєї бранець звички,

Нічну сонату починає знову.

Десь трохи нижче вже дрімає річка.

Пестливо-ніжно берег обіймає.

Виблискуючи, сонячна доріжка

На філософські думи надихає.

Куди не стань – вона веде до тебе,

Мов натякає, що далеке – поряд.

І просто так піднятись вище неба –

Туди, де сонце, і назустріч зорям...

Свій шлях сама людина обирає

Й сама іде своїй назустріч мрії.

Природа ж нам завжди допомагає,

Якщо її людина розуміє.

Нам є чому повчитись у природи.

Вона, не відкидаючи доцільність,

Являє єдність мудрості і вроди

Й в усьому бездоганну гармонійність.

І робить це так просто, без зусилля,

Без пафосу і метушні людської...

Якби ж і нам навчитись у довкілля

Хоча б краплинки мудрості такої!

Непереборна сила і тендітність

Єднаються в гармонії на диво,

І кожна мить вливається у вічність:

Безцінна, неповторна і красива...

Так затишно і мирно споглядати

Цю створену природою картину!

І мати честь й зухвалість відчувати,

Що й я – її малесенька частина!..

А сонце вже лягає спочивати

В ідилію цю, зіткану з любові,

Щоб завтра безкорисно дарувати

Тепло і світло життєдайне знову.

2006

© Ярослав Яковенко

На фото: те саме місце 11 років по тому...