Існує Світ.
У ньому є Буття.
У те Буття
вкорінена Людина.
І на Мольберті кожного Життя
Народжується
зрештою Картина.
На ній є все:
мелодія думок,
Майбутнє
мрій, минулого коріння,
Малюнок
долі, почуттів клубок,
Відносин і
подій переплетіння…
І, створена
з любов‘ю в унісон,
Вона не має
правил, меж і рамок,
Настроївши
душевний камертон
На час надій
і творчості світанок.
Та з плином
часу вицвіли думки,
Обмежилась
розгублена свідомість,
Згубивши ще
не прожиті роки
Й нічого не
залишивши натомість.
Почав
згасати вогник у очах,
Коли
позбулась єдності людина:
Тілесно
залишилась на ногах,
Духовно ж
опустилась на коліна.
Затерпли
зголоднілі почуття,
Зав‘яла
незавершена Картина,
Що на
Мольберті власного Життя
Малює
пензлем дій своїх Людина.
І викинув
картину до сміття.
Порвав
струну чуттів німим акордом,
Зробивши
репродукцію життя,
Пейзаж
змінивши сірим натюрмортом.
І що ж тепер
лишилося на ній,
Поголеній
під трафарет реалій? –
Тюрма
бажань, музей колишніх мрій
І почуттів
знекровлених гербарій...
Життя – це
час, а час – немов пісок,
Що
сиплеться, спливаючи поволі…
Тягар
необміркованих думок…
Незграбна
гра невивченої ролі…
Весна
зав‘яла, не збудивши цвіт,
Немов
прийшла зима, минувши осінь,
Скувавши жар
бажань і спеку літ
Мов кригою,
що не розтала досі.
Прокинься,
Особистість, і живи!
Давно пора
думки й діла збудити!
Знайди свій
шлях і кожну мить лови!
Не існувати
треба вже, а жити!
Відкинути
надумане тавро
Обмежень,
хоч вони, здається, вічні…
Про те, що
до мети – як до зірок,
Що всі
щасливі мрії утопічні…
І втілити
утопію в життя,
Не загубитись в хвилях океану,
Бо океан –
лиш казка з небуття,
Лише
свідомість, введена в оману.
Добро
перемагає, – це закон, –
До мрії
адаптуючи реальність.
Немає
нездоланних перепон,
Коли в союзі
Сила і Моральність.
З‘явилась Віра
в краще, без умов,
Натхненна
непохитністю Надії.
Щоб знову
серце сповнила Любов,
Збулись
бажання і здійснились мрії.
2004
© Ярослав Яковенко
Комментариев нет:
Отправить комментарий