Страницы

четверг, 17 августа 2017 г.

Літній вечір




Вечірнє сонце тихо шепотіло,
Примруживши натомлене проміння,
Бажаючи усім, кого зігріло,
Солодких снів, укрившись ночі тінню.

А листячко йому відповідало
Нечутним – ледь помітним шелестінням.
Гілля між тим понуро позіхало,
Немов тяглося листям до коріння.

І вітерець, відчувши їхню втому,
Та й налітавшись вже за день у полі,
Тихенько вщух і покотив додому,
Погладжуючи листячко поволі.

Вже сонні квіти гнуться до травички,
Пташки вже відспівали колискову...
І лиш цвіркун, своєї бранець звички,
Нічну сонату починає знову.

Десь трохи нижче вже дрімає річка.
Пестливо-ніжно берег обіймає.
Виблискуючи, сонячна доріжка
На філософські думи надихає.

Куди не стань – вона веде до тебе,
Мов натякає, що далеке – поряд.
І просто так піднятись вище неба –
Туди, де сонце, і назустріч зорям...

Свій шлях сама людина обирає
Й сама іде своїй назустріч мрії.
Природа ж нам завжди допомагає,
Якщо її людина розуміє.

Нам є чому повчитись у природи.
Вона, не відкидаючи доцільність,
Являє єдність мудрості і вроди
Й в усьому бездоганну гармонійність.

І робить це так просто, без зусилля,
Без пафосу і метушні людської...
Якби ж і нам навчитись у довкілля
Хоча б краплинки мудрості такої!

Непереборна сила і тендітність
Єднаються в гармонії на диво,
І кожна мить вливається у вічність:
Безцінна, неповторна і красива...

Так затишно і мирно споглядати
Цю створену природою картину!
І мати честь й зухвалість відчувати,
Що й я – її малесенька частина!..

А сонце вже лягає спочивати
В ідилію цю, зіткану з любові,
Щоб завтра безкорисно дарувати
Тепло і світло життєдайне знову.



2006
© Ярослав Яковенко

На фото: те саме місце 11 років по тому...
 

среда, 16 августа 2017 г.

Картина мого життя...




Існує Світ. У ньому є Буття.
У те Буття вкорінена Людина.

І на Мольберті кожного Життя

Народжується зрештою Картина.

На ній є все: мелодія думок,
Майбутнє мрій, минулого коріння,
Малюнок долі, почуттів клубок,
Відносин і подій переплетіння…

І, створена з любов‘ю в унісон,
Вона не має правил, меж і рамок,
Настроївши душевний камертон
На час надій і творчості світанок.

Та з плином часу вицвіли думки,
Обмежилась розгублена свідомість,
Згубивши ще не прожиті роки
Й нічого не залишивши натомість.

Почав згасати вогник у очах,
Коли позбулась єдності людина:
Тілесно залишилась на ногах,
Духовно ж опустилась на коліна.

Затерпли зголоднілі почуття,
Зав‘яла незавершена Картина,
Що на Мольберті власного Життя
Малює пензлем дій своїх Людина.

І викинув картину до сміття.
Порвав струну чуттів німим акордом,
Зробивши репродукцію життя,
Пейзаж змінивши сірим натюрмортом.

І що ж тепер лишилося на ній,
Поголеній під трафарет реалій? –
Тюрма бажань, музей колишніх мрій
І почуттів знекровлених гербарій...

Життя – це час, а час – немов пісок,
Що сиплеться, спливаючи поволі…
Тягар необміркованих думок…
Незграбна гра невивченої ролі…

Весна зав‘яла, не збудивши цвіт,
Немов прийшла зима, минувши осінь,
Скувавши жар бажань і спеку літ
Мов кригою, що не розтала досі.

Прокинься, Особистість, і живи!
Давно пора думки й діла збудити!
Знайди свій шлях і кожну мить лови!
Не існувати треба вже, а жити!

Відкинути надумане тавро
Обмежень, хоч вони, здається, вічні…
Про те, що до мети – як до зірок,
Що всі щасливі мрії утопічні…

І втілити утопію в життя,
Не загубитись в хвилях океану,
Бо океан – лиш казка з небуття,
Лише свідомість, введена в оману.

Добро перемагає, – це закон, –
До мрії адаптуючи реальність.
Немає нездоланних перепон,
Коли в союзі Сила і Моральність.

З‘явилась Віра в краще, без умов,
Натхненна непохитністю Надії.
Щоб знову серце сповнила Любов,
Збулись бажання і здійснились мрії.



2004
© Ярослав Яковенко


понедельник, 7 августа 2017 г.

Играет мир судьбою поколений...



***

Играет мир судьбою поколений…
Журчат века незримою рекою…
Бывает проблеск – вырастает Гений,
Иль падает, раздавленный толпою…

История полна завоеваний:
Мы взмыли в космос, расщепили атом…
Но только пригубили Кубок Знаний, –
Здесь не поспоришь с мудростью Сократа!1

Кто мы? – Рабы и винтики Системы.
И, смелости подумать не имея,
На ощупь верим всем, но не себе мы,
И тихо ждем прихода Галилея.

Мы все – одной большой цепочки звенья.
Придумываем сказки и законы…
Мы воспеваем ценности смиренья,
А в мыслях метим все в Наполеоны...

Мы любим власть, и чтобы уважали.
Так почему, когда идем мы к цели,
Мы говорим о долге и морали,
Но побеждает в нас Макиавелли?2

Мы слушаем, не слыша – вот проблема.
Смотреть умея, видеть не умеем.
Узреть в пучине хаоса систему.
Но смог же это сделать Менделеев!

Уметь понять чужую точку зренья,
Чтоб под углом другого преломленья
Увидеть относительность явленья.
И как тут спорить с гением Эйнштейна?

Играет мир судьбою поколений…
Журчат века незримою рекою…
Бывает проблеск – вырастает Гений,
Иль падает, раздавленный толпою…


1) «Я знаю только то, что я ничего не знаю». Сократ.
2) «Цель оправдывает средства». Н. Макиавелли.


2006
© Ярослав Яковенко