Літній вечір

Вечірнє сонце тихо шепотіло,

Примруживши натомлене проміння,

Бажаючи усім, кого зігріло,

Солодких снів, укрившись ночі тінню.

А листячко йому відповідало

Нечутним – ледь помітним шелестінням.

Гілля між тим понуро позіхало,

Немов тяглося листям до коріння.

І вітерець, відчувши їхню втому,

Та й налітавшись вже за день у полі,

Тихенько вщух і покотив додому,

Погладжуючи листячко поволі.

Вже сонні квіти гнуться до травички,

Пташки вже відспівали колискову...

І лиш цвіркун, своєї бранець звички,

Нічну сонату починає знову.

Десь трохи нижче вже дрімає річка.

Пестливо-ніжно берег обіймає.

Виблискуючи, сонячна доріжка

На філософські думи надихає.

Куди не стань – вона веде до тебе,

Мов натякає, що далеке – поряд.

І просто так піднятись вище неба –

Туди, де сонце, і назустріч зорям...

Свій шлях сама людина обирає

Й сама іде своїй назустріч мрії.

Природа ж нам завжди допомагає,

Якщо її людина розуміє.

Нам є чому повчитись у природи.

Вона, не відкидаючи доцільність,

Являє єдність мудрості і вроди

Й в усьому бездоганну гармонійність.

І робить це так просто, без зусилля,

Без пафосу і метушні людської...

Якби ж і нам навчитись у довкілля

Хоча б краплинки мудрості такої!

Непереборна сила і тендітність

Єднаються в гармонії на диво,

І кожна мить вливається у вічність:

Безцінна, неповторна і красива...

Так затишно і мирно споглядати

Цю створену природою картину!

І мати честь й зухвалість відчувати,

Що й я – її малесенька частина!..

А сонце вже лягає спочивати

В ідилію цю, зіткану з любові,

Щоб завтра безкорисно дарувати

Тепло і світло життєдайне знову.

2006

© Ярослав Яковенко

На фото: те саме місце 11 років по тому...
 

Картина мого життя...

Існує Світ. У ньому є Буття.

У те Буття вкорінена Людина.

І на Мольберті кожного Життя

Народжується зрештою Картина.

На ній є все: мелодія думок,

Майбутнє мрій, минулого коріння,

Малюнок долі, почуттів клубок,

Відносин і подій переплетіння…

І, створена з любов‘ю в унісон,

Вона не має правил, меж і рамок,

Настроївши душевний камертон

На час надій і творчості світанок.

Та з плином часу вицвіли думки,

Обмежилась розгублена свідомість,

Згубивши ще не прожиті роки

Й нічого не залишивши натомість.

Почав згасати вогник у очах,

Коли позбулась єдності людина:

Тілесно залишилась на ногах,

Духовно ж опустилась на коліна.

Затерпли зголоднілі почуття,

Зав‘яла незавершена Картина,

Що на Мольберті власного Життя

Малює пензлем дій своїх Людина.

І викинув картину до сміття.

Порвав струну чуттів німим акордом,

Зробивши репродукцію життя,

Пейзаж змінивши сірим натюрмортом.

І що ж тепер лишилося на ній,

Поголеній під трафарет реалій? –

Тюрма бажань, музей колишніх мрій

І почуттів знекровлених гербарій...

Життя – це час, а час – немов пісок,

Що сиплеться, спливаючи поволі…

Тягар необміркованих думок…

Незграбна гра невивченої ролі…

Весна зав‘яла, не збудивши цвіт,

Немов прийшла зима, минувши осінь,

Скувавши жар бажань і спеку літ

Мов кригою, що не розтала досі.

Прокинься, Особистість, і живи!

Давно пора думки й діла збудити!

Знайди свій шлях і кожну мить лови!

Не існувати треба вже, а жити!

Відкинути надумане тавро

Обмежень, хоч вони, здається, вічні…

Про те, що до мети – як до зірок,

Що всі щасливі мрії утопічні…

І втілити утопію в життя,

Не загубитись в хвилях океану,

Бо океан – лиш казка з небуття,

Лише свідомість, введена в оману.

Добро перемагає, – це закон, –

До мрії адаптуючи реальність.

Немає нездоланних перепон,

Коли в союзі Сила і Моральність.

З‘явилась Віра в краще, без умов,

Натхненна непохитністю Надії.

Щоб знову серце сповнила Любов,

Збулись бажання і здійснились мрії.

2004

© Ярослав Яковенко

Играет мир судьбою поколений...

***

Играет мир судьбою поколений…

Журчат века незримою рекою…

Бывает проблеск – вырастает Гений,

Иль падает, раздавленный толпою…

История полна завоеваний:

Мы взмыли в космос, расщепили атом…

Но только пригубили Кубок Знаний, –

Здесь не поспоришь с мудростью Сократа!¹

Кто мы? – Рабы и винтики Системы.

И, смелости подумать не имея,

На ощупь верим всем, но не себе мы,

И тихо ждем прихода Галилея.

Мы все – одной большой цепочки звенья.

Придумываем сказки и законы…

Мы воспеваем ценности смиренья,

А в мыслях метим все в Наполеоны...

Мы любим власть, и чтобы уважали.

Так почему, когда идем мы к цели,

Мы говорим о долге и морали,

Но побеждает в нас Макиавелли?²

Мы слушаем, не слыша – вот проблема.

Смотреть умея, видеть не умеем.

Узреть в пучине хаоса систему.

Но смог же это сделать Менделеев!

Уметь понять чужую точку зренья,

Чтоб под углом другого преломленья

Увидеть относительность явленья.

И как тут спорить с гением Эйнштейна?

Играет мир судьбою поколений…

Журчат века незримою рекою…

Бывает проблеск – вырастает Гений,

Иль падает, раздавленный толпою…

¹⁾ «Я знаю только то, что я ничего не знаю». Сократ.

²⁾ «Цель оправдывает средства». Н. Макиавелли.

2006

© Ярослав Яковенко